Він любив і часто вживав слова «степовик» і «подвижник», коли говорив про найвищі достоїнства людини. Сьогодні, з сумом прощаючись, цими словами ми означаємо життєву позицію і трудовий шлях його самого.

Він з того покоління, на яке випало тяжке, напівголодне дитинство й чорна доба фашистської окупації, безбатьківська юність і спрагла до наук студентська молодість у державі, яка поволечки позбувалась тотарітарних зашпорів. А далі праця, праця, праця – до останнього земного дня.

Його біографія важко втискується у стислий жанр некрологу, бо життя пройдено велике, багате й насичене. Народився 5 серпня 1935 року в селі Матусівка Великовисківського району на Кіровоградщині. Середню освіту завершував у районному та обласному центрах, вищу, журналістську, у Шевченковому університеті. Працював у рідному колгоспі, після навчання – у газетах Кіровограда («Кіровоградська правда», «Молодий комунар») й Києва («Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна»). Усі свої творчі надбання він здійснив у рідних степах, які плекав і облагороджував протягом всього життя.

Два творчі крила несли його, степовика, у піднебесся: журналістика і література. Журналістиці він віддався сповна у найпродуктивніші свої літа. Таких нарисів та памфлетів, які писав Віктор Погрібний, сьогодні уже не пишуть – то художнє, філософське осмислення своєї доби і людини в ній. Згодом кращі зразки журналістського гарування й тріумфування ввійдуть до його публіцистичних книг.

Література в його душі нуртувала з молодих літ, надто в середовищі студентському опліч з Борисом Олійником, Василем Симоненком, Вадимом Крищенком… Потім в кіровоградських газетах, працюючи редактором та заступником редактора, він нелегко відвойовував полоси для поезії й прози літераторам краю. Врешті, кермо голови літературного об’єднання «Степ», яке йому довірили в 1969 році, він не випускав до останнього дня.

Перерахувати його ініціативи непросто. Назвем найосновніші, збуджені відновленням української незалежності: відродження села Арсенівка, яке дало Україні і світові геніального драматурга, і відкриття тут музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого»; заснування літературного фонду «Відродження», на кошти якого видано десятки книг літераторів області; заснування літературного часопису «Степ»; гуртування інтелігенції краю.

Публікуючись із 22-річного віку, першу книгу Віктор Погрібний видав майже у шістдесят. І дуже квапився матеріалізувати свій літературний талант: для цього доля відвела йому менш, ніж чверть століття. Після поетичної «Напис на шибці» (1993) видав книги поезії “Прости мій гнів” (2006); публіцистики "Жертовне вогнище" (1995) та “Серед українців” (2004); прози “Царина” (2003), «Куща» (2013), гумору й сатири “Маркове пекло” (2005). Остання видана книга – роман «Честь і гріх» (Київ, «Український пріоритет», 2016), який отримав широкі літературні відгуки в пресі. Його творча праця поцінована орденами й медалями, престижними преміями імені Івана Нечуя-Левицького, Євгена Маланюка, Остапа Вишні, Олеся Гончара.

Багато своєї творчої енергії він віддавав людям як депутат обласної ради, як активний діяч екологічного руху в країні, як духовний наставник підростаючих поколінь.

Він помер 1 жовтня, теплого сонячного дня, в останні години театрального свята «Вересневі самоцвіти», яке традиційно щороку завершувалось на батьківщині І.Карпенка-Карого. Як воїн на полі битви, як хлібороб у полі, як пілігрим у мандрах… Зі словами любові на устах до цього недосконалого світу, який він усе життя прагнув удосконалювати і робив його кращим.