Феисбук

Гаряча телефонна лінія голови Кіровоградської обласної державної адміністрації

Інформаційна база потенційних об’єктів енергосервісу Кіровоградської області

Декларація про державний суверенітет україни: документи, факти, свідчення. Кіровоградщина

16 липня 1990 року сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
Історичне значення Декларації полягає в тому, що вона визначила основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики, економічного розвитку й державного будівництва нашої країни. Цей документ став правовим фундаментом для Конституції, законів України, для визначення позиції республіки при укладенні міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом століть.
Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акта й тому залишилася планом на майбутнє. Дата прийняття Декларації про державний суверенітет України була оголошена Днем незалежності України. Однак згодом святкування перенесли на 24 серпня, адже саме в цей день 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України й остаточно вивела державу зі складу СРСР.
Нагадаємо основні положення Декларації:
• народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;
• закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;
• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;
• самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;
• миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;
• визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;
• гарантія права на вільний національно¬культурний розвиток;
• необхідність піклуватися про задоволення національно¬культурних потреб українців за межами Республіки.
Відповідно територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів стала «Екологічна безпека», відтак передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв’язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
Ось що згадувала в інтерв’ю нашій газеті 14 липня 1991 року кандидат філологічних наук, доцент педінституту ім. О.Пушкіна Світлана Барабаш: «Мушу признатися, що рік тому, 16 липня 1990 року, коли схвильований голос всеукраїнського улюбленця Івана Степановича Плюща спонукав депутатів «Голосуйте!» – і зал вихлюпнув оплески, нечувані до того, я заплакала. Від радості, що дожила до цього моменту. І від смутку – бо так довго чекала наша Україна цієї хвилини.
Думається: якщо ми сьогодні усвідомили необхідність серйозно заявити світові, що ми були, є і будемо, то це вже вартісні результати нашого суверенітету. А те, що шлях від його проголошення до реалізації виявився не простим, то, мабуть, ейфорії з цього приводу у людей мислячих і не могло бути. Бо ж цілком зрозуміло: змінити докорінно психологію “меншого” брата чи сестри, що вбивалася десятиріччями, неможливо. Проте шлях еволюційний, поступовий і неухильний у принципових моментах безперечно приведе до Храму. Вірую у класичне: дорогу долає той, хто йде».
В тому ж інтерв’ю знаходимо відгук завідувача хірургічного відділення обласної дитячої лікарні, народного депутата СРСР О.Л.Малюти: «Це документ, який відбив давнє, я б сказав, історичне бажання українського народу. Інша справа, що дійти до цього, утвердитись у споконвічному стремлінні не вдавалось, і бажання залишилось нездійсненим. А було б це зроблено – не були б ми в обозі цивілізації, в його хвості. Якщо ним не скористатись, нам не простять нащадки, історія не простить».
Як писало «НС» у наступному числі від 18 липня 1991 року: «Цей день ми відзначали вперше. І вперше офіційне свято проходило неофіційно. Усвідомлюючи, що до остаточного наповнення слова “незалежність” його первісним змістом ще треба подолати довгий шлях. Тому й чимало було невизначеності у відзначенні першої річниці Дня незалежності – десь до нього підійшли формально, десь проігнорували, а ще десь вирішили використати з політичною метою, що теж закономірно, – адже маємо вдосталь політичних проблем. І все ж свято відбулося. Зізнаймося: таки справді у цей день ми стали трішки більше українцями, ніж до нього».
Цього дня біля пам’ятника Шевченку у Кіровограді пройшов санкціонований мітинг. Тоді ж, попри заборону міськвиконкому, у сквері поблизу вперше було встановлено щоглу з синьо-жовтим національним прапором. На мітингу виступили представники різних громадсько-політичних сил: від Демократичної партії України В.Поляков, від Соціал-Демократичної партії В.Бурков, від Руху уповноважений осередку зі Знам’янки М.Петров та голова міської Асоціації єврейської культури Ю.Авруцький. Знаменними також були виступи народних депутатів України кіровоградців Віктора Шишкіна, Володимира Панченка та киянки Лариси Скорик. Зокрема остання зазначила: «Мені досі здавалося, що горезвісний “привид” витравив на цих землях усе, що було самобутнього, незалежного, національного. Нині з полегшенням відчуваю, що помилялася. Вважаю, що майбутнє цього краю, як всієї України, на шляху мирного розвитку демократії».
А напередодні в інтерв’ю Броніславу Куманському заступник голови комісії ВР УРСР у питаннях законодавства і законності, народний депутат Віктор Шишкін проаналізував причини повільного сходження до суверенітету: «По-перше, гальмівним фактором продовжують залишатись консервативні сили. По-друге, наявність у нас тієї адміністративно-командної системи, яка є частиною адміністративно¬командної системи Союзу. Далі – недостатній вияв самосвідомості населення. На жаль, частина людей оцінює Декларацію з точки зору ковбасної полиці. Ну і побоювання Центру, котрого бояться по-різному: одні – бо він може зняти їх з командних постів, інші – бо нібито, коли не буде Центру, розпочнеться міжнаціональна різанина, чим нас постійно залякували. І, наостанок, однією з причин повільного просування до суверенітету є недостатня наполегливість як частини депутатів, так і їхніх виборців».
Чи не тому у документах обласної ради періоду 1990 – 91 років, зокрема у рішеннях виконкому, немає жодних слідів цих подій. Ось, наприклад, які рішення приймала обласна влада у ті часи: 13 липня 1990 р. «Про склад комісії облвиконкому по удосконаленню господарського механізму», «Про внесення змін у рішення обласного виконкому від 3 квітня 1981 р. №156»; 19 липня 1990 р. «Про проведення благодійницької акції “Наші діти”»; 12 липня 1991 р. «Про відшкодування колгоспам і радгоспам витрат по закупівлі сільськогосподарської продукції у населення області в державні ресурси»; 17 липня 1991 р. «Про утвердження територіального центру екстреної медичної допомоги». Не оспорюючи важливість і необхідність цих рішень, хочу запитати: «Де ж тепер ті колгоспи і радгоспи та чи ведеться нині закупівля у населення сільськогосподарської продукції у державний ресурс?». А якщо без жартів, то на той час в усіх владних структурах все ще панувала «організуюча та направляюча» сила – КПУ.
Один зі свідків та учасників тих подій заслужений журналіст України Броніслав Куманський сьогодні згадує: «Повертаючись думками у 1990-91 роки, все більше усвідомлюєш, що в історії є періоди, коли час летить із неймовірною швидкістю. Ще вчора здавалося, що комуністична партія буде при владі вічно, демократи, аби хоч якось протистояти її монополії, створили Партію демократичного відродження України, куди увійшли такі відомі в Україні постаті, як Мирослав Попович та Ігор Юхновський (делегатом установчого з’їзду від Кіровоградщини був Володимир Панченко, котрому ледве вдалося надрукувати про з’їзд статтю у «Кіровоградській правді», причому зі значними купюрами). Тільки недавно повернувся із заслання В’ячеслав Чорновіл. Ще Народний Рух України носив додаток «за перебудову» і встиг організувати лише кілька масштабних акцій, найбільшою з яких став «Живий ланцюг» від Львова до Києва. Ще бігали по мітингах «люди в цивільному» з фото- і кінокамерами в руках, фіксуючи їхніх учасників, а «стражі порядку» зривали національний прапор із флагштоків. Ще ніхто вголос не говорив про незалежність України. І раптом величезний котел під назвою «СРСР» заклекотів, загомоніла Україна.
Навесні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради. Народними депутатами від Кіровоградщини стали Володимир Панченко і Віктор Шишкін. В українському парламенті вперше утворилась опозиційна фракція «Народна рада», яка у протистоянні комуністичній більшості відіграла вирішальну роль в ухваленні Декларації про державний суверенітет України, а потім і Акта про незалежність.
До Кіровограда вітри нової політики пробивалися важко. Перш за все через те, що і преса, і радіо чітко контролювалися партійними органами. Майданчиком для обговорення та поширення ідей стало громадське об’єднання «Перевесло». Серед кіровоградців поширювалася газета «Думка», яку редагував письменник Володимир Кобзар, вона друкувалася підпільно десь у Прибалтиці. На центральній площі міста збиралися невеличкі групки однодумців. У місті з’явилися пікети, один із них, під жовто-синім прапором, – біля кінотеатру «Комсомолець». Заявили про себе нові політики – Володимир Панченко, Валерій Репало, Віктор Шишкін, Василь Бондар, Юрій Матко... На народну вимогу пішов у відставку перший секретар обкому КПУ Микола Самілик.
У такій атмосфері ми сприймали проголошення Декларації про державний суверенітет. Але щоб тріумфували, я б не сказав. Ми – це патріотично настроєні мешканці міста. Прийнятий документ не носив статусу конституційного акта, оскільки не містив положення про державну незалежність. Боротьба за неї ще тривала. І це були по-справжньому кращі часи в нашому житті».
За активної участі працівників облдержархіву підготував Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

 "Народне слово"
№ 28 від 14 липня 2016 р.
  


Маєте проблеми зору?
Оберіть зручний формат:

  A-   A   A+



Сайт Президента України
Сайт Кабінету Міністрів України
Верховна Рада України

АНОНС

ГРОМАДЯНАМ






©Кіровоградська обласна державна адміністрація. Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International.

Програмно-технічна підтримка - відділ забезпечення інформаційних систем і технологій апарату ОДА тел. 32-06-78 Інформаційна підтримка – управління інформаційної діяльності ОДА, тел. 24-53-15